khmara: (Default)
про такі я часто кажу, що вони перевертають все з ніг на голову. чорне стає білим, а сіре - сіробуромалиновим. як сюреалістична картинка. обличчя, що зблизька виглядають як плями. емоції, що насправді такими не є. все змішується на палітрі дня і перетворюється в потік, що кудись несе, та куди - хрін розбереш. лишається чи то розслабитися і плисти за кольоровою течією, або ж опиратися і силувати себе йти проти неї.

а результат один - прийде вечір, сюреалізм розсіється, і лишаться сірі коробки бетону і люди, яким все одно.
khmara: (Default)
Серпневе сонце шкварило, неначе навіжене. Міла витерла з лоба піт і пробурчала собі під ніс щось нерозбірливе. Її нервувала погода, це кляте літо, і люди, усміхнені, та здебільшого все ж знуджені. Для них прогулянки по місту були всього на всього способом убити час. Не нудитися. Хоча в їхніх очах читалось якраз протилежне - як же їх це все дістало.

Міла дістала з рюкзака пляшку води й зробила добрячий ковток. З цієї лавки під каштаном їй тікати було не можна. Зовсім не можна, бо за кілька годин- а може лише за мить - мала прийти вона. Жінка в жовтому.

Міла зі своїм фотоапаратом полювала за нею з червня. З того моменту, як побачила у скверику високий силует у жовтій сукні. Ну, вона не була зовсім жовтою, ні - радше кольору сонця. Вона сліпила очі. Під ногами жінки плавився асфальт, а довкола неї піднімалися струмені розжареного повітря. А очі... Міла ніколи не бачила таких очей - кольору меду. Здавалось,ніби вони пропалюють реальність довкола,лишаючи по собі діри зі світла. Жінка присіла на лавку, відкрила звичайнісіньку чорну сумку й вийняла звідти спиці, нитки й почала щось швидко-швидко вив'язувати. Тоді Міла була не сама, тому магічний процес не вловила до кінця, лише встигла побачити, що зняте зі спиць кругле, кольору сонця ЩОСЬ жінка кинула через плече. А тоді стало жарко. Сонце ніби розжарилось і намагалося спалити все довкола. Та лише на мить.

Відтоді Міла щосуботи приходила у сквер, намагаючись впіймати незвичайну жінку у скло об'єктива. І сьогодні, саме сьогодні вона відчувала, що зустріне її.

Додумати не встигла, бо в обличчя вдарив розжарений пустельний вітер. В кінці алеї спалахнуло світло, а тоді з'явилась висока постать. Вона підходила все ближче й ближче. Ще трошки, пробурчала Міла, фокусуючи об'єктив. Та жінка звела очі просто в камеру і погрозила Мілі пальцем. Дівчина завмерла від несподіванки. Ще більш гарячий вітер сипонув пилюку просто на камеру. А у вітрі Міла почула тихий і водночас колючий голос - " не варто, мій жар спалить її за мить".

Та хто ж ви така? - Вже вголос сказала Міла. "Спека"- прошелестіло в повітрі.

На алеї нікого не було, лише на асфальті вм'ятинами лишилися сліди невеликих босих ніг
khmara: (Default)
За вікном шумів весняний дощ. Відбиваючись від листя, краплі потрапляли на скло. «Знову клята злива» - подумала вона, сьорбаючи каву з вершками й сидячи на стільці, зручно вмостивши ноги з чорними нігтиками на стіл.

У відповідь грім так струсонув небо, що воно розкололось на два світлих куполи. Кішка прожогом метнулась під ванну. «Клята гроза-а-а» - знову протягнула вона, і, щоб побуркуючи собі під ніс, відставила каву й піднялась. До хрусту в спині потягнулась і аж замуркотіла від приємної хвилі. Гарно бути здоровою і мати гнучке, сильне тіло. Правда, ніхто не знав, що до цього їй додалась ще й здатність перетворюватися такими ночами, як ця, на щось, що не піддавалося звичайній людській логіці. Перевертень? Ні, вона б так не сказала. Бо ж фізичних метаморфоз не було.
Все було інакше – її ніби починало ламати, а тоді раз - і ніби прозріння вдаряло в голову. Вона бачила картинки й образи в себе в голові, про інших людей. Безпомилково вгадувала, що ті думають, що люблять їсти чи пити… а також, що з ними може статися. З рідними людьми. Вміння читати думки? Та ні, все було геть не так. По тілу бродила сила, з голови в ноги і назад. А вона – вона лише провідник – бачила, бачила, бачила речі, відчувала чужий страх чи радість. А її провідником був дощ.

Ось і тепер – ніби зсередини хтось виламував хребта, кістки… тоді страх. Тепла хвиля радості. Другу зараз добре. А страшно сестрі. А братові…

Як же набридло це все. Вона б подумала, що психіатр по ній плаче, та все, що бачила, збувалося. Магія перетворювалась в реальність. Не просто фантазії хворої дівчинки – бо вона не була хворою аж ніяк. Проте багато чого віддала б, щоб стати звичайною.

Все припинилося раптово, як і почалось. Гроза скінчилась, а з нею й відчуття нереальності. Так само стояла на столі кава з вершками, а злякана кішка сиділа десь у ванній. Вмостивши ноги на стіл, вона увімкнула музику й поринула у мрії. Про те, що колись гроза не прийде, і вона стане вільною.